У червні виповнився 101 рік від підписання премілітарного мирного договору між Українською Державою та «червоною» РСФРС. Сторони домовилися про припинення бойових дій, встановлення лінії розмежування військ із нейтральною зоною. Договір також став прелюдією до широкого переговорного процесу, на який в Україні покладали великі надії. Суспільство очікувало встановлення меж держав по етнографічному кордону, а гетьманська адміністрація сподівалася на нормалізацію міждержавних відносин, економічного життя, компенсації від Росії за військову агресію і розподіл майна та боргів Російської імперії.
Однак зовсім інші плани були у Москві. Незважаючи на те, що підписання повноцінного мирного договору із Києвом Росію змушувала Німеччина, більшовицька делегація змогла навпомацки провести свій корабель тонкою протокою між Сціллою страшних німецьких штиків та Харибдою геополітичного краху із визнанням незалежності України, Білорусі, Дону та Кубані. Червоним вдалося не лише затягнути переговори до вигідного для себе часу, а й використати Київ як переговорний майданчик для впливу на порядок денний укрaїнської політики та розхитувати політичний режим в Україні і побудувати цілу підпільну армію та агентурну мережу. Більше того, – через півтора роки голова російської мирної делегації болгарський комуніст Християн Раковський уже сидів у Києві як голова уряду радянської України і від її імені укладав договори із радянською Росією та встановлював дипломатичні зв’язки з європейськими країнами.
Кривава дорога до перемир’я та великі сподівання
Звільнення України весною 1918-го року супроводжувалося впертими боями за залізничні вузли Лівобережжя та Донбасу. Врешті-решт, на початку травня антибільшовицький фронт підійшов до Курська, Білгорода та Ростова-на-Дону, влада червоних впала на Донщині, Кубані, Кавказі та Закавказзі. Сили Раднаркому скінчилися і вони запросили миру. 4-го травня на станції Коренєво Курської губернії німецька, українська та російська військові делегації погодили лінію розмежування військ. Вона пролягла по населеним пунктам Сураж—Унеча—Стародуб—Новгород-Сіверський—Глухів—Рильськ—Колонтаївка—Суджа—Беленіхіно—Куп’янськ. Углиб від цієї лінії в сторону України та Росії пролягла «нейтральна зона» – територія, де було заборонено з’являтися будь-яким військам. 20-кільметрова «зона» мала виключити можливість прямих військових зіткнень та навіть артилерійського обстрілу міст до обидва боки розмежування. До того ж таке розмежування дозволило Українській Державі відкривати прикордонні застави у нині білоруських та російських містах та містечках – у Ганцевичах, Жлобині, Гомелі (нині Білорусь), Валуйках та Каменському (нині Росія), що автоматично включало в Україну цілі українські повіти Мінщини, Курщини, Білгородщини та Вороніжчини. Українську громадськість зваблювала перспектива встановлення межі Держави по етнографічному кордону.
Олександр Шульгин за роботою
Українська та російська сторони почали готувати переговорні групи. Відразу слід зазначити, що у Києві та Москві по-різному дивилися на майбутній мирний договір. Уряд Скоропадського хотів заключити фундаментальний договір, яким би регулювалося мирне співіснування двох держав із встановленням чітких, взаємовизнаних кордонів, регульованою митницею, обміном консульств. Крім цього український уряд бажав добитися відшкодування більшовицькою Росією збитків, завданих її агресією. Особливо амбітним виглядав план по розподілу боргів та майна колишньої Російської імперії. Не виключено, що Скоропадський хотів вести конференцію «на власному полі», аби легітимізувати свою владу.
У Москві ж не хотіли підписувати якогось чіткого документу із конкретними зобов’язаннями, натомість була потреба у встановленні формальних дружніх відносин, аби не втрачати повстанський потенціал в Україні. Для вирішення цієї специфічної задачі більшовиками був делегований Християн Раковський – його заступником був Дмитро Мануїльський. Також на переговори делегували молодого Сталіна, однак у Києві він уже не працював.