Він у мене 32-го р.н. – дитя голодомору. Як вижив – одному Богу відомо. Жерли траву. Мати його чого тільки з неї не варила, ліпила, пекла. Загалом, вижили якось. На зло “любімой родінє”.
А ось в 47-м могли і не вижити. Батько каже, урожай був багатий. Але бля*ска радянська влада вже щосили будувала коммунізьм по всій планеті.
І ешелони, і кораблі з українським хлібом перли в усі боки світу, не даючи опухнути від голоду нашим новоспеченим африканським, азіатським і латиноамериканським братам по комуністичній вірі.
Але ось чого я не знав – батько каже, що колосальна кількість зерна йшла на територію, спаленою війною, радянську половину Німеччини, яка опинилася під радянською окупацією.
Наші кремлівські вовкодави, хизуючись перед усім світом, не давали померти з голоду поваленим німцям, гноблячи власне населення, яке дивом вижило в м’ясорубці Другої світової.
А платили українським селянам “трудоднями” – 200 гр зерна за трудодень. Рік працюєш, як раб, від зорі і до зорі – і в кінці року отримуєш мішок зерна. І живи з ним як хочеш.
І ось доводилося пацанам, в т.ч., моєму п’ятнадцятирічному батькові, як він висловився “ходити по колоски”. А в хаті два молодших братика і трирічна сестричка. Якщо не принесеш “колосків” – вони помруть.
А поля охороняють підрозділи НКВС-МГБ. Охороняють від людей, які на цих полях все життя орють і вирощують зерно для того, щоб годувати голодранців по всьому світу.
І ось, каже, підповзаємо ми по-пластунські до полів, нагребемо за пазуху колосків, починаємо повзти назад – а тут чекісти нас помітять і починають шмагати по нам з автоматів.
І спеціально трасуючими кулями. Щоб страшніше було. По п’ятнадцятирічним пацанам. З автоматів. Трасуючими. Як в тирі. Це ж не фронт, бл*ть. Не по ворогам. А по своїм. По пацанам-соплякам. Пі*дець якийсь.
Батько каже, що до сих пір пам’ятаю, як ці кулі свистіли, прямо над головою пролітали. Ось так – повоювати йому через малолітство не довелося, але кулі над головою запам’ятати на все життя “пощастило”. Спасибі партії рідній.
А двох його дружків нерозлучних ці кулі наздогнали. А поховали їх, як утоплеників. І сорок років все село мовчало про те, як “потонули” ці два хлопчаки …
Бл*ть. Ненавиджу. Цю йо * ану країну, якої вже майже тридцять років немає на світі – ненавиджу люто. І скільки жити буду – буду ненавидіти. І ту країну, звідки ця чума розповзлася по світу – ненавидіти буду, поки жити буду.
І питання, насправді, дуже просте. На світі може існувати тільки хтось один з двох: або Расія – або Україна. Третього не дано. Разом їм не жити.
Я ставлю на Україну!
Справка:
Трасуючий снаряд, трасуюча куля, в просторіччі трасер – бойовий припас особливої конструкції до вогнепальної зброї, вражаючі елементи (куля) якого починає світитися в польоті і залишати ясно видимий слід (трасу, звідси і назва) для стрілка, призначений для коригування вогню.
Трасуючі кулі і снаряди з’явилися до Першої світової війни. Головне їхнє призначення – залишати під час їх польоту димний або вогняний слід, тим самим даючи можливість командуванню корекгувати стрілянину особового складу в темний час доби і при відбитті атак з повітря з боку дирижаблів і літаків. Залежно від компонентів запалювальної суміші кулі або снаряда світіння траєкторії їх польоту може бути наступного кольору: жовте, зелене, малинове і помаранчове.
Трасуючий снаряд, трасуюча куля, в просторіччі трасер – бойовий припас особливої конструкції до вогнепальної зброї, вражаючі елементи (куля) якого починає світитися в польоті і залишати ясно видимий слід (трасу, звідси і назва) для стрілка, призначений для коригування вогню.
Трасуючі кулі і снаряди з’явилися до Першої світової війни. Головне їхнє призначення – залишати під час їх польоту димний або вогняний слід, тим самим даючи можливість командуванню корекгувати стрілянину особового складу в темний час доби і при відбитті атак з повітря з боку дирижаблів і літаків. Залежно від компонентів запалювальної суміші кулі або снаряда світіння траєкторії їх польоту може бути наступного кольору: жовте, зелене, малинове і помаранчове.